Небесна гільйотина: Анатомія безпілотної війни США в Пакистані

Протягом чотирнадцяти років, з 2004 по 2018 рік, Сполучені Штати вели таємну, але систематичну війну на північному заході Пакистану, використовуючи безпілотні літальні апарати як основний інструмент. Ця кампанія, керована Центральним розвідувальним управлінням, не була ані хірургічно точною, ані ефективною контртерористичною операцією, як її подавали світу. Натомість вона являла собою жорстокий експеримент з дистанційного вбивства та колективного покарання, що перетворив цілий регіон на лабораторію для випробування нової форми імперського панування. Залишивши по собі тисячі вбитих, з яких сотні — цивільні особи, включно з жінками та дітьми, ця війна встановила небезпечні правові та етичні прецеденти, нормалізувавши позасудові страти як стандартний інструмент державної політики, і посіяла в поколіннях людей перманентний психологічний терор, відлуння якого не стихає досі.

Ключові факти

• Тривалість кампанії: 2004–2018 роки.
• Основна локація: Федерально керовані племінні території (FATA) Пакистану, переважно Вазиристан.
• Виконавець: Військово-повітряні сили США під оперативним контролем ЦРУ.
• Загальна кількість ударів: За даними Бюро розслідувальної журналістики (TBIJ), зафіксовано 430 ударів.
• Оцінки жертв (TBIJ): Загалом вбито від 2,515 до 4,026 осіб, з них цивільних — від 424 до 969, включно з 172-207 дітьми.
• Правова основа: Кампанія проводилася таємно, без офіційного оголошення війни та здебільшого поза межами міжнародного права, спираючись на розширене тлумачення дозволу на використання військової сили (AUMF) 2001 року.

Небо, що гуде: Архітектура перманентного терору

Війна не завжди починається з вибуху. У Вазиристані вона почалася з гулу. Низькочастотне, невпинне дзижчання безпілотників Predator та Reaper, що ширяли в небі вдень і вночі, стало саундтреком життя для мільйонів людей. Це не був звук безпосередньої небезпеки, а щось гірше — звук постійної, всевидячої загрози, яка могла матеріалізуватися у вигляді ракети Hellfire будь-якої миті, без попередження та видимої причини. Мешканці сіл описували це явище як “машки” — комарі. Постійна присутність цих машин-хижаків у небі спричинила те, що психологи назвали “передчуваним страхом” (anticipatory anxiety). Люди боялися збиратися групами на весіллях чи похоронах. Діти боялися виходити на вулицю гратися під відкритим небом. Фермери не могли спокійно працювати в полях. Небо, що колись було символом безмежності та свободи, перетворилося на стелю у в'язниці просто неба.

Цей психологічний терор був не побічним ефектом, а невід'ємною складовою самої стратегії. Регіон FATA, що історично мав напівавтономний статус і керувався власними племінними законами, став для Пентагону та ЦРУ ідеальним полігоном. Його віддаленість, складний рельєф та слабкий контроль з боку центрального уряду Пакистану дозволили США діяти практично безкарно, тестуючи технології, тактики та правові виправдання для нової ери асиметричних воєн. Населення Вазиристану, переважно пуштунські племена, було перетворено на піддослідних у масштабному експерименті з управління населенням через страх.

Матриця вбивств: Бюрократизація смерті з Білого дому

Якщо за адміністрації Джорджа Буша-молодшого удари дронів були відносно рідкісними та несистематичними (близько 50 ударів за вісім років), то з приходом до влади Барака Обами у 2009 році програма зазнала експоненційного розширення. Саме за його президентства безпілотна війна досягла свого апогею, а процес вбивства був холоднокровно бюрократизований. За вісім років правління Обами було завдано 372 удари — в середньому один удар кожні вісім днів.

Ключовою фігурою в цій архітектурі смерті став Джон Бреннан, спочатку радник Обами з питань боротьби з тероризмом, а згодом — директор ЦРУ. Під його керівництвом була розроблена так звана “Матриця диспозиції” (Disposition Matrix) — складна система, що перетворила позасудові вбивства на рутинну бюрократичну процедуру. Ця база даних містила інформацію про підозрюваних у тероризмі по всьому світу, їхні біографії, зв'язки, місцезнаходження та, найголовніше, пропозиції щодо їхньої “диспозиції” — тобто захоплення або ліквідації. Рішення про вбивство людини, яка часто перебувала за тисячі кілометрів, приймалося на засіданнях у Білому домі, відомих як “Терористичний вівторок” (Terror Tuesday). Так смерть перетворилася на пункт у порядку денному, а життя людини — на клітинку в електронній таблиці.

Ця система спиралася на розмите й небезпечне поняття “ударів за підписом” (signature strikes). На відміну від “ударів по особистості” (personality strikes), націлених на конкретних ідентифікованих лідерів, “удари за підписом” дозволяли атакувати групи невідомих людей лише на основі їхньої “підозрілої” поведінки — наприклад, пересування колоною автомобілів у певній місцевості або носіння зброї, що є звичним для чоловіків у цьому регіоні. Саме такі удари призвели до найбільшої кількості цивільних жертв. Фактично, ЦРУ отримало право страчувати анонімних людей на підставі метаданих та “шаблонів поведінки”, що є кричущим порушенням усіх норм міжнародного гуманітарного права.

Тіні в пустелі: Історії з Вазиристану

За абстрактними цифрами й бюрократичними термінами ховаються реальні людські трагедії. Кожен “удар” — це розірвані тіла, зруйновані домівки, осиротілі діти та невимовне горе.

Один з найвідоміших випадків стався 30 жовтня 2008 року в селі Даммадін у Південному Вазиристані. Ракета, випущена з американського дрона, влучила в будинок, де святкували весілля. Загинуло до 20 осіб, переважно жінки та діти, що зібралися на традиційну церемонію. Американські офіційні особи спочатку заперечували факт удару, а потім стверджували, що ціллю був високопоставлений бойовик. Проте численні свідчення очевидців та розслідування журналістів підтвердили, що це була цивільна урочистість.

Інша трагедія сталася 17 березня 2011 року, коли дрон атакував джиргу — традиційне зібрання старійшин племені у Дата-Хель, Північний Вазиристан. Понад 40 людей, які зібралися для вирішення місцевого спору щодо шахти, були вбиті. Уряд США заявив, що вбив “десятки бойовиків”. Пакистанська армія та місцеві свідки категорично заперечили це, стверджуючи, що всі загиблі були цивільними. Цей інцидент продемонстрував повну зневагу операторів дронів до місцевих культурних практик та соціальних структур.

Дата удару	Місцезнаходження	Офіційна ціль / Привід	Підтверджені цивільні жертви (оцінка TBIJ)
23 червня 2009	Лаккі Марват	Похоронна процесія бойовика Талібану	80+
17 березня 2011	Дата-Хель, Пн. Вазиристан	“Зібрання бойовиків” (насправді — джирга)	42
6 липня 2012	Мір-Алі, Пн. Вазиристан	“Підозрілі бойовики”	17 (включно з робітниками та дітьми)
24 жовтня 2012	Регіон не вказано	“Підозріла активність”	67-річна мамані Бібі, що збирала овочі

Показовою є історія 16-річного Таріка Азіза. У жовтні 2012 року він поїхав до Ісламабада на конференцію проти дронів. Він розповідав журналістам про страх, у якому живе його родина. Через кілька днів після повернення додому, 26 жовтня, Тарік був убитий ударом дрона разом зі своїм 12-річним двоюрідним братом Вахідом Ханом. Вони просто їхали на машині забрати свою тітку. Їхня смерть — це моторошний символ того, як програма дронів не лише вбивала, але й змушувала замовкнути тих, хто наважувався говорити проти неї.

Подвійний удар: Покарання за порятунок

Мабуть, найжорстокішою та найбільш нелюдською тактикою, що застосовувалася в Пакистані, були так звані “подвійні удари” (double-tap strikes). Суть цієї тактики полягала в тому, щоб після першого ракетного удару завдати другого по тому самому місцю через кілька хвилин. Ціллю другого удару ставали люди, які кинулися на допомогу пораненим: родичі, сусіди, а іноді й професійні рятувальники.

Ця практика, задокументована Human Rights Watch та Amnesty International, є очевидним воєнним злочином. Вона навмисно перетворює акт людяності та співчуття на смертельну пастку. Мета такої тактики — не лише збільшити кількість жертв, але й посіяти максимальний жах, деморалізувати громади та унеможливити надання допомоги постраждалим. Люди боялися наближатися до місця вибуху, залишаючи поранених стікати кров'ю. Це було покарання не за те, що ти “бойовик”, а за те, що ти людина, яка хоче допомогти іншій людині.

“Раніше ми поспішали на допомогу. Тепер, якщо ми чуємо вибух, ми чекаємо 10, 15, 20 хвилин, а то й пів години. Ми чекаємо, щоб переконатися, що другого удару не буде. Весь цей час люди, які могли б вижити, помирають”. – Робітник з Північного Вазиристану, звіт Amnesty International “Will I Be Next?”, 2013

“Подвійні удари” — це квінтесенція дегуманізації, притаманної всій програмі дронів. Вони показують, що для операторів, які спостерігали за подіями з екранів за тисячі кілометрів, люди на землі були не більше ніж рухомими цілями, а їхні рятівники — просто додатковими цілями, що зручно згрупувалися.

Рахунок у крові та доларах: Ціна безпілотної війни

За чотирнадцять років програма безпілотників у Пакистані завдала колосальних збитків — як людських, так і фінансових. Хоча точну кількість жертв встановити неможливо через таємність програми та обмежений доступ до регіону, ретельна робота незалежних організацій дає змогу скласти уявлення про масштаби кровопролиття.

Джерело	Загальна кількість вбитих	Оцінка вбитих цивільних	Оцінка вбитих дітей
The Bureau of Investigative Journalism	2,515 – 4,026	424 – 969	172 – 207
New America Foundation	2,239 – 3,702	255 – 362	Немає даних
The Long War Journal	2,997	168	Немає даних
Офіційні заяви США (фрагментарні)	Невідомо	“Десятки”	“Майже нуль”

Ці таблиці показують не лише жахливу ціну війни, а й “війну наративів”. Офіційний Вашингтон роками наполягав на “хірургічній точності” та мінімальних втратах серед цивільного населення, тоді як дані з місць свідчили про протилежне.

Нижче наведено візуалізацію інтенсивності кампанії, що показує кількість ударів по роках. Пік припадає на 2010 рік — другий рік президентства Обами, коли було завдано 128 ударів (в середньому один удар кожні 3 дні).

“Bug Splat”: Мова дегуманізації та офіційна брехня

Для того, щоб здійснювати вбивства на промисловій основі, потрібна не лише технологія, а й мова, що дегуманізує жертву. Оператори дронів, які сиділи в кондиціонованих приміщеннях на авіабазі Кріч у Неваді, спостерігали за своїми цілями на екранах, що показували зернисте, інфрачервоне зображення світу. Люди на цих екранах були не людьми, а “об'єктами”, “цілями”, піксельними фігурками. Знищення людини ракетою Hellfire на жаргоні операторів називалося “bug splat” — “пляма від комахи”. Коли ракета влучала в ціль, оператор повідомляв: “Splash”.

“Ми бачимо їх у вигляді теплових плям. Потім ти натискаєш кнопку, і вони зникають. А за секунду ти вже говориш про те, які в тебе плани на вихідні... Це така дисоціація. Ти так далеко від поля бою, і це перетворюється на відеогру”. — Брендон Браянт, колишній оператор дронів ВПС США, в інтерв'ю 2013 року.

Ця мова була критично важливою для психологічної стійкості системи. Вона створювала дистанцію, дозволяючи молодим чоловікам і жінкам виконувати накази про вбивство, не стикаючись з моральними наслідками своїх дій у повній мірі. Однак ця дистанція була ілюзорною. Багато операторів згодом страждали від ПТСР та моральних травм на рівні, порівнянному з солдатами на передовій. Вони бачили наслідки своїх дій — розірвані тіла, зруйноване життя — у високій роздільній здатності, день за днем. Вони не могли відвернутися.

Відлуння імперії: Спадщина Вазиристану

Безпілотна війна в Пакистані формально завершилася у 2018 році, але її спадщина є глибокою та довготривалою. По-перше, вона залишила по собі ціле покоління, травмоване роками життя під небом, що вбиває. Психологічні, соціальні та економічні наслідки для регіону FATA будуть відчуватися ще десятиліттями.

По-друге, пакистанська кампанія стала прецедентом, що нормалізував глобальну війну без кордонів і часових рамок. Вона затвердила право найсильнішої держави світу вбивати будь-кого, будь-де, на основі таємних доказів та розмитих критеріїв, ігноруючи суверенітет інших держав та норми міжнародного права. Модель, випробувана в Пакистані, була згодом застосована в Ємені, Сомалі, Лівії, Сирії та інших країнах. Дрон перетворився з експериментальної зброї на стандартний інструмент американської зовнішньої політики.

Архітектура перманентної війни, збудована в кабінетах Вашингтона й випробувана на людях Вазиристану, нікуди не зникла. Вона просто стала менш видимою для західної публіки. Небесна гільйотина, що висіла над Пакистаном протягом 14 років, залишила незагоєну рану на тілі регіону та глибокий шрам на світовій правовій системі. Це спадок, про який імперія воліла б забути, але який ми не маємо права ігнорувати.

Джерела та подальше читання

• Amnesty International, “Will I Be Next? US Drone Strikes in Pakistan”, 2013.
• Bureau of Investigative Journalism, “Drone Warfare: Pakistan”.
• Human Rights Watch, “‘Between a Drone and Al-Qaeda’: The Civilian Cost of US Targeted Killings in Yemen”, 2013. (Хоча фокус на Ємені, звіт містить порівняльний аналіз тактик, застосованих у Пакистані).
• The Intercept, “The Drone Papers”.
• Stanford/NYU, “Living Under Drones: Death, Injury, and Trauma to Civilians From US Drone Practices in Pakistan”, 2012.
• The Guardian, “Obama's drone war in numbers: ten times more strikes than Bush”.