Стерта батьківщина: імперська ліквідація Черкесії та порівняльна анатомія колоніальних зачисток
Порівняльний аналіз черкеського геноциду (1864) із зачистками гереро та алжирців: демографічний крах, депортації, спалена земля та політика заперечення.

Головне
- Черкеський геноцид призвів до знищення або вигнання понад 90-95% корінного населення Черкесії армією Російської імперії у 1860–1864 роках.
- Кількість загиблих від різанини, штучного голоду та епідемій під час депортації до Османської імперії сягає від 800 тисяч до 1,5 мільйона осіб.
- Порівняння з німецьким геноцидом гереро і нама та французькою кампанією в Алжирі викриває спільну колоніальну доктрину тотальної ліквідації населення заради землі.
- Російська Федерація офіційно заперечує кваліфікацію подій як геноциду, блокуючи право на репатріацію мільйонів нащадків черкеської діаспори.
- Парламент Грузії залишається єдиним вищим законодавчим органом держави-члена ООН, що офіційно визнав черкеський геноцид у 2011 році.
Черкеський геноцид (Цитсекун) 1860–1864 років являє собою один із найбільш методичних зразків абсолютного стирання автохтонної нації з її географічного простору: військова машина Російської імперії цілеспрямовано знищила або вигнала за море до 97% населення Черкесії, перетворивши родючі долини північно-західного Кавказу на зону демографічної пустки та колонізаторського заселення.
Ключові факти
- Демографічна катастрофа: ліквідовано або депортовано від 90% до 97% корінного етносу Черкесії (загинуло від 800 000 до 1,5 мільйона людей).
- Офіційна точка фіналу: 21 травня 1864 року, урочище Кбаада (сучасна Красна Поляна біля Сочі), де імперська армія відслужила парад перемоги над спустошеною землею.
- Методологія: системне випалювання посівів, умисне заморювання голодом цивільних, масові страти, дегуманізація в польових наказах і примусове викидання виснажених біженців на переповнені баржі.
- Міжнародне визнання: Парламент Грузії (2011 рік) став першим і єдиним вищим законодавчим органом держави-члена ООН, що кваліфікував трагедію як геноцид.
- Геополітична спадщина: понад 85% світової черкеської спільноти живе за межами історичної батьківщини — розпорошено по більш ніж 50 країнах світу, переважно в Туреччині, Йорданії та Сирії.

Анатомія імперського стирання: Черкесія, Алжир та Намібія
Коли історики аналізують колоніальні злочини ХІХ та початку ХХ століть, винищення Черкесії нерідко розглядають у відриві від глобальних методів панування. Проте порівняння політики Петербурга на Кавказі, Франції в Алжирі та Німецької імперії в Південно-Західній Африці доводить: ми маємо справу з єдиною расистською та геостратегічною логікою переміщення людей і зачистки простору.
Російська ліквідація черкеського народу не була випадковим ексцесом бойових дій. Це був централізовано спланований процес «очищення території» (термін, що фігурував в імперських указах і доповідях військового міністра Дмитра Мілютіна) для заселення козацькими станицями та лояльними імперії підданими.
| Параметр порівняння | Черкеський геноцид (Російська імперія) | Геноцид гереро та нама (Німецька імперія) | Колоніальна пацифікація Алжиру (Франція) |
|---|---|---|---|
| Хронологічні межі | 1860–1864 (активна фаза; війна з 1763) | 1904–1908 | 1830–1875 |
| Орієнтовна кількість жертв | 800 000 – 1 500 000 загиблих | 65 000 – 80 000 гереро; 10 000 нама | 500 000 – 1 000 000 цивільних |
| Відсоток знищеного населення | 90% – 97% усього черкеського етносу | До 80% гереро; бл. 50% нама | До 30% корінного населення Алжиру |
| Ключові архітектори | Олександр II, Дмитро Мілютін, Микола Євдокимов, Григорій Засс | Лотар фон Трота, Бернгард фон Бюлов | Тома-Робер Бюжо, Арман де Сент-Арно |
| Основний механізм масової загибелі | Випалювання аулів, штучний голод у горах, переповнені баржі, тиф на узбережжі | Наказ про знищення, блокування пустелі Омахеке, концтабори (Шарк-Айленд) | Тактика «рацій» (спустошень), димові задушення в печерах, штучні голодомори |
| Приховування та наратив метрополії | Заперечення геноциду; трактування як «добровільне махаджирство» і перемога | Довготривале замовчування; ревізіонізм колоніального міфу | Міф про цивілізаційну місію (mission civilisatrice) і «невіддільний Алжир» |
| Сучасний статус визнання | Офіційно визнано лише Грузією (2011); РФ люто заперечує злочин | Офіційне визнання ФРН (2021) факту геноциду | Невизнання на державному рівні; часткові меморіальні кроки |
| Репарації та наслідки | Відсутні; блокування права на репатріацію черкеської діаспори | Фінансовий пакет у €1,1 млрд на розвиток громад (без терміна «репарації») | Повна відмова від виплати прямих фінансових компенсацій |
Причини та колоніальні механізми знищення
Причини війни та наступного винищення черкесів полягали у виключній імперській експансії. Після підписання Адріанопольського мирного договору 1829 року між Російською та Османською імперіями, Петербург проголосив кавказьке узбережжя своєю законною власністю. Однак Черкесія ніколи не перебувала під юрисдикцією султана; вільні черкеські товариства не визнавали ні османського верховенства, ні російських територіальних претензій. Опір горців руйнував стратегічні плани імперії щодо безпечного транзиту до щойно загарбаного Закавказзя та контролю над Чорним морем.

Для зламу непокірного населення царські воєначальники вдалися до доктрини безумовного терору. Генерал Микола Євдокимов, призначений командувати військами в Кубанській області, висунув прагматичну у своїй нелюдяності стратегію: не марнувати сили на спроби умиротворення розрізнених аулів, а систематично зрізати ліси, прокладати просіки, відтісняти племена до безплідних гірських ущелин узимку, палити продовольчі запаси та примушувати їх до капітуляції перед загрозою голодної смерті.
Польовий генерал Григорій Засс, командувач Кубанської лінії, довів колоніальну расистську практику до абсолюту. Він практикував розкопування черкеських поховань, відрубування голів загиблих воїнів для «наукових досліджень» в антропологічних кабінетах Санкт-Петербурга, насаджував відрізані голови горців на палі вздовж укріплень фортів для залякування цивільних і публічно проголошував черкесів «нижчою расою», знищення якої виправдане потребами європейської цивілізації.
«Варвари ніколи не складуть зброї за добрими закликами... Тільки винищення їхніх запасів, знесення селищ дощенту і постійний наступ взимку можуть зламати цю впертість. Їхня земля потрібна Росії, а не їхнє непокірне плем'я». — З доповідної записки генерал-лейтенанта Миколи Євдокимова військовому міністру Д. Мілютіну, 1861 рік.
ЕТАПИ КАРТОГРАФІЧНОЇ ТА ДЕМОГРАФІЧНОЇ ЛІКВІДАЦІЇ ЧЕРКЕСІЇ
1829 ──► Адріанопольський договір: Османська імперія «поступається» Черкесією
1837 ──► Будівництво Чорноморської берегової лінії та посилення блокади
1860 ──► Затвердження плану графа Д. Мілютіна: тотальна депортація корінних племен
1862 ──► Початок каральних експедицій генерала Євдокимова: випалена земля
1864 ──► Травень: парад у Кбааді. Оголошення території «вільною від горців»
Демографічний колапс: цифри, дати, вигнання
До початку повномасштабних операцій генерала Євдокимова у Черкесії проживало, за різними оцінками дослідників (Адольф Берже, Асланбек Мірзоєв, Джастін Маккарті), від 1,2 до 1,75 мільйона людей, розділених на численні субетноси: натухайці, шапсуги, абадзехи, убихи, бжедуги, кабардинці та інші. До літа 1864 року цілий народ був фактично стертий зі своєї географічної мапи.
Під час насильницької депортації через порти Анапа, Новоросійськ (Цемес), Туапсе та Сочі сотні тисяч людей були скупчені на березі Чорного моря без питної води, їжі та даху над головою. Турецькі судновласники за високу плату брали на борт удвічі більше пасажирів, ніж дозволяли норми безпеки. Десятки суден затонули під час штормів разом із біженцями.

Жертвами ставали не лише адиги. Разом із ними знищенню або тотальному вигнанню піддалися суміжні народи: абазини, карачаївці, балкарці, вайнахські племена. Проте саме черкеси понесли фундаментальний удар: убихський народ, чия мова була феноменально багатою за фонетичною структурою, був змушений покинути рідні землі в повному складі; у вигнанні ця мова з часом остаточно вимерла (останній носій, Тевфік Есенч, помер у Туреччині в 1992 році).
| Черкеські субетноси | Орієнтовна чисельність до 1860 р. | Залишилося на батьківщині (1867 р.) | Відсоток втрат (загиблі та депортовані) |
|---|---|---|---|
| Шапсуги | 300 000 | бл. 2 000 | 99.3% |
| Абадзехи | 260 000 | бл. 1 500 | 99.4% |
| Натухайці | 240 000 | 0 (ліквідовані як спільнота) | 100% |
| Убихи | 75 000 | 0 (вигнані поголівно) | 100% |
| Кабардинці | 200 000 | бл. 35 000 | 82.5% |
| Бжедуги та теміргоївці | 120 000 | бл. 15 000 | 87.5% |
Спроби опору: Сочинський Меджліс та остання битва
Черкеський опір ніколи не був пасивним очікуванням долі. Попри колосальну технічну перевагу російської регулярної армії, оснащеної нарізною зброєю та артилерією, адиги створили унікальну систему військової демократії. У 1861 році лідери різних племен уклали конфедеративний союз і скликали в районі сучасного Сочі вищий представницький орган — Черкеський Меджліс («Велике вільне зібрання»).
Меджліс здійснив відчайдушну спробу легітимізувати Черкесію перед міжнародною спільнотою. Офіційні делегації на чолі з черкеськими лідерами прямували до Стамбула, Парижа та Лондона. Вони апелювали до положень міжнародного права, вимагали визнання суверенітету Черкесії та припинення винищувальної війни. Проте Британія та Франція, щойно закінчивши Кримську війну (1853–1856), попри співчуття у пресі, відмовилися надавати реальну військову підтримку, зробивши Кавказ розмінною монетою у геополітичних торгах з Петербургом.
Опір тривав до останньої п'яді землі. У травні 1864 року в урочищі Кбаада останні бійці з племені убихів та шапсугів вступили у нерівний бій проти чотирьох російських колон під командуванням великого князя Михайла Миколайовича. Після знищення останніх захисників царські офіцери відслужили православний молебень на кургані з тіл загиблих горців, святкуючи завоювання Західного Кавказу.
«На дорозі, що веде до моря, ми бачили речі, які розривали серце: черкеські жінки, виснажені до кісток, лежали мертвими поруч зі своїми дітьми, які марно намагалися смоктати висохлі груди. Чорне море викидало на берег тисячі потопельників... Ніхто не рахував цих нещасних». — Адольф Берже, офіційний російський історик Кавказької війни, «Виселення горців з Кавказу», 1882 рік.

Наслідки та політика заперечення Російської Федерації
Прямим наслідком черкеського геноциду стало повне переформатування етнічного ландшафту Чорноморського узбережжя Кавказу. Родючі землі, які плекалися поколіннями завдяки унікальній системі лісосадів (традиційне черкеське садівництво), перейшли до рук російських козаків, чиновників та відставних офіцерів. Історичні назви топонімів були масово русифіковані: Кбаада стала Красною Поляною, Туапсе перетворилося на військовий форт Вельяміновський.
У сучасному правовому полі наслідки проявляються наступним чином:
- Штучний територіальний поділ: залишки черкеського населення в СРСР були штучно розмежовані на чотири окремі адміністративні утворення — Республіку Адигея, Кабардино-Балкарію, Карачаєво-Черкесію та Шапсугський національний район (який було швидко ліквідовано у 1945 році). Це було зроблено з метою створити штучну мовну й етнічну сепарацію єдиного народу на «адигейців», «кабардинців» і «черкесів».
- Заборона на репатріацію: російське міграційне законодавство категорично відмовляє закордонним черкесам у спрощеному набутті громадянства на землях предків, трактуючи їх як «іноземців без історичних прав», одночасно заохочуючи переселення етнічних росіян за програмою «співвітчизників».
- Цинізм сочинської олімпіади: зимові Олімпійські ігри 2014 року пройшли в Сочі — безпосередньо на місцях масових поховань та братських могил жертв геноциду 1864 року. Черкеські організації в усьому світі бойкотували ці ігри під гаслом: «Олімпіада на кістках наших предків».
Вердикт
Трагедія Черкесії відповідає усім критеріям Конвенції ООН 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Дії Російської імперії не були просто жорстокою війною — це була державна програма знищення національної, етнічної та релігійної групи як такої.
Зіставлення з іншими імперіями викриває фундаментальну спільність колоніального насильства: чи то зачистка гереро генералом фон Тротою в пустелі Намібії, чи випалювання алжирських оаз маршалом Бюжо, чи методична депортація черкесів генералом Євдокимовим — метрополії скрізь діяли за формулою: земля корисна, автохтонний народ — зайвий.
Російська Федерація як юридична спадкоємиця Російської імперії та СРСР несе повну історичну та моральну відповідальність за скоєне. Заперечення геноциду Черкесії, переслідування черкеських активістів на Північному Кавказі сьогодні та відмова визнати факт вигнання цілого народу продовжують тривалу політику імперського шовінізму.
Що історія говорить нам сьогодні
Черкеський прецедент — це не забутий епізод минулого, а наочна ілюстрація імперського алгоритму Росії, який повторюється щоразу, коли режим відчуває безкарність. Методологія, випробувана в 1860-х роках на черкесах — бомбардування цивільних об'єктів, спалена земля, створення штучних гуманітарних катастроф, фільтраційні табори та масові депортації українців із захоплених територій у ХХІ столітті — має одне й те саме колоніальне коріння.
Світ, який свого часу проігнорував крики черкеських махаджирів на чорноморських берегах, відкрив шлях для подальших імперських злочинів ХХ століття. Пам'ять про черкеський геноцид — це питання не лише відновлення справедливості для розсіяного по світу народу, але й критичний тест для міжнародного правосуддя: колоніалізм не може вважатися завершеним, поки його найбільші злочини залишаються без офіційного засудження, репарацій та відновлення прав корінних народів.
Джерела та література
- Richmond, Walter. The Circassian Genocide. Rutgers University Press, 2013
- King, Charles. The Ghost of Freedom: A History of the Caucasus. Oxford University Press, 2008
- Shenfield, Stephen D. The Circassians: A Forgotten Genocide? In: Levene, M., Roberts, P. (eds) The Massacre in History. Berghahn Books, 1999
- UNPO: Circassia — Overview and Historical Context of Tsitsekun
- Civil Georgia: Georgian Parliament Recognizes Circassian Genocide, 2011
Часті запитання
- Що таке черкеський геноцид і коли він відбувся?
- Черкеський геноцид (адигейською — Цитсекун) — це цілеспрямоване винищення та насильницька депортація адигських (черкеських) народів військами Російської імперії на фінальному етапі Кавказької війни у 1860–1864 роках. Кульмінацією стало вигнання понад 90% корінного населення до Османської імперії та оголошення про повне «умиротворення» Кавказу 21 травня 1864 року в урочищі Кбаада (нині Красна Поляна біля Сочі).
- Хто несе безпосередню відповідальність за винищення черкесів?
- Головними натхненниками та виконавцями геноциду були імператор Олександр II, його намісник на Кавказі великий князь Михайло Романов, військовий міністр Дмитро Мілютін (розробник плану депортації), а також польові генерали Микола Євдокимов та Григорій Засс, які відкрито впроваджували расистську ідеологію дегуманізації та тактику тотального випалювання аулів.
- Яка кількість загиблих і постраждалих унаслідок геноциду Черкесії?
- Історичні оцінки загальних демографічних втрат коливаються від 800 000 до 1 500 000 осіб, що становило від 90% до 97% усього черкеського етносу. Сотні тисяч людей загинули від холоду, виснаження та тифу на чорноморських узбережжях або затонули на переповнених османських суднах під час депортації.
- Чому Росія сьогодні заперечує черкеський геноцид?
- Сучасна Російська Федерація відкидає термін «геноцид», стверджуючи, що переселення черкесів («махаджирство») було добровільною міграцією в межах імперського регулювання після воєнних дій. Визнання геноциду зруйнувало б імперський міф про «добровільне входження» Кавказу до складу Росії, а також відкрило б шлях до юридичних вимог щодо репатріації діаспори та повернення конфіскованих земель.
- Які наслідки черкеського геноциду відчутні сьогодні?
- Понад 80–90% усіх черкесів світу нині живуть у діаспорі — переважно в Туреччині, Йорданії, Сирії, Ізраїлі та країнах ЄС. На історичній батьківщині черкеси розчленовані на три штучні автономії РФ (Адигея, Кабардино-Балкарія, Карачаєво-Черкесія), перебуваючи в меншості. Тільки парламент Грузії у 2011 році визнав геноцид черкеського народу.